​​«– Это ВПЧ-2? Что у вас там горит?
– Взрыв на главном корпусе! Между 3-м и 4-м блоком…
– А там люди есть?
– Да…»

«– Подымай наш состав! Всех, всех, весь офицерский корпус подымай!»

«– Значит, вы выезжаете в Припять… Алло?
– Да, да, я слышу.
– На атомную станцию выезжайте, там 3-й и 4-й блок, горит крыша!»

Ці записи перемовин пожежних диспетчерів у перші миті після вибуху на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року мають у мережі коротку, але дуже точну назву: «Найстрашніша телефонна розмова ХХ століття».

Мабуть, кожен з нас її чув. Мабуть, кожен з нас помічав, що, крім звичного виконання професійних інструкцій, у голосах людей є якась незрозуміла тривога. Відчуття, ніби це не просто пожежа.
Не просто горить дах, а сталося щось набагато жахливіше.
Щось, чого поки що не можна до кінця пояснити та усвідомити.

Свідченням цього є ще один факт. У повідомленні спецслужб вказувалося, що станом на 28 квітня рівень радіації на 3-му й 4-му блоках становить 1000-2600 мікрорентгенів на секунду, а в місті – 30-160. У цьому місці документа перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький зробив відому примітку: «Що це означає?»

Лише через роки ми зможемо наблизитись до повного розуміння й дати вичерпну відповідь.
Що це означає?
Це тисячі людей, які ніколи не повернуться у свої домівки.
Пожежники, які без належних засобів захисту, фактично «голими руками» зупинили ще одну потенційну катастрофу – водневий вибух.
Це загалом понад 600 тисяч ліквідаторів аварії, що назавжди підірвали власне здоров’я. Це пожежники, лікарі, персонал станції, солдати, шахтарі, вчені, дозиметристи, будівельники та багато інших, хто героїчно зупинив лихо і його подальший розвиток.

Це радіоактивна хмара, що накрила майже весь Європейський континент.
11 тонн ядерного палива, яке було викинуто в атмосферу.
Це сумарна активність радіоізотопів у повітрі, що у 30-40 разів більша, ніж у Хіросімі.
Опромінення, якого, за підрахунками, зазнали майже 8,5 мільйона людей.

Це майже три тисячі українських міст і сіл, які було забруднено радіонуклідами.
Це 52000 кв. км сільськогосподарських земель, на які поширилась дія радіації.
Це майже три доби приховування правди. І перші сухі повідомлення про аварію – внизу третьої шпальти, поруч із новинами про футбольні матчі.

А найголовніше – це тисячі людських життів та скалічених людських доль.

35 років тому стався вибух на Чорнобильській АЕС.
35 років тому сталася трагедія, яка вважається однією з найбільших техногенних, екологічних і гуманітарних катастроф людства.

Ми досі не можемо стверджувати, що «пережили» її.
Нам досі достеменно невідомо, скільки часу знадобиться, щоб на цих землях відродилося максимально повноцінне життя людей та природи.

Ми досі не можемо до кінця усвідомити повний масштаб та всі наслідки цієї катастрофи.

Але ми точно знаємо, що людство не має іншого варіанту, аніж засвоїти цей урок назавжди.

І ми ніколи не забудемо слова, присвячені пам’яті загиблих ліквідаторів аварії на ЧАЕС: «Життя заради життя».
Вони віддали своє заради нашого.
Вони довели, що життя перемагає.
Життя заради дітей, онуків, правнуків та всіх наступних поколінь.
В Україні.
У Європі.
На планеті Земля.